Столипінська аграрна реформа — низка законодавчих актів, написаних задля перерозподілу селянської земельної площі в Російській імперії та задля підвищення продуктивності сільського господарства. ініціатор і головний реалізатор — голова Ради Міністрів Петро Столипін.
Столипінська реформа була логічним продовженням реформи селянства початим Російською Імперією ще в кінці 18 ст. Хід реформ гарно описаний Київським губернатором Іваном ФУНДУКЛЕЄМ в його "Статистиці.." 1852р та наступні державні кроки - зменшення різноманітності приналежності селян (ліквідація церковних), уніфікація правил для поміщиків (інвентарі 1847), "відміна кріпацтва" 1861, створення Селянського Поземельного банку 1882..
Але пропаганда "асвабадітєлєй селян" вказує, що Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами Імперії розв'язати аграрне питання..
Основними законодавчими актами реформи були:
- указ 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування»
- ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14-06-1910 року.
За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві — «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір».
Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства.
Останнім актом Столипінської реформи був закон 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 1906.
Внаслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42 %, на Лівобережжі 16,5 %, на Правобережжі 48 %. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів.
З 1907 по 1911 роки в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі поземельного банку селяни купили лише у 1906—1909 роках 385 000 десятин поміщицької землі. Провадилося землевпорядкування до 1917 року. Землевпорядні комісії припинили свою діяльність відповідно до постанови Тимчасового уряду у червні 1917 року. За період своєї діяльності впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин.
За нового аграрного устрою селянин міг бодай частково виявити ініціативу і поліпшити своє господарство, у чому допомагала йому акція Селянського поземельного Банку, сільгоспспілки, кооперація і земська агрономія. Завдяки прогресові агротехніки (перехід до плодозмін тощо) зросла врожайність (за 1904 — 12 на 20%) і вартість селянських господарств.
Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38 % господарств мали 1 — 4 десятини, 19 % — 4 — 9, ледве 11 % — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400—700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Селянського банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст).
Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), звідки, однак, одна чверть згодом повернулася.
Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих селянських господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст.
Селянські заворушення у 1907—1914 роках
На початку аграрної реформи селянські заворушення, що досягли піку в 1905—1906 роках, пішли на спад, їхня інтенсивність зменшувалася рік за роком, до повного зникнення до 1913 року.
початок реальних заходів щодо закріплення землі у власність та розверстання земель (землевпорядні роботи на місцевості проводяться між збором осіннього врожаю та підготовкою під посадку озимих, тобто в середині осені; перші землевпорядкування за указами 1906 року були проведені восени 1907 року).
Ознакою поступового заспокоєння ситуації є кількість землі, запропонованої приватними власниками Селянському банку. Якщо в 1907 році пропозиція мала ажіотажний характер, до продажу пропонувалося 7.665 тис. десятин землі, з яких банк купив лише 1.519 тис. десятин
..поміщики повірили в те, що селянські заворушення в повному обсязі більше не відновляться, і припинили панічні спроби продати землю. Далі, обсяг поміщицьких земель, що продавалися, скорочувався рік за роком.
Змінився й характер аграрних безладів — якщо раніше вони являли собою порушення прав власності поміщиків, то тепер вони перетворилися на протести проти землевпорядкування на таких умовах, які здавалися селянам несправедливими (закон вимагав закріплення земель за кожним бажаючим селянином навіть у разі відмови сільського товариства винести необхідний вирок). Іншою точкою зосередження протесту було так зване «відмежування» общинних і поміщицьких земель у ході землевпорядних робіт (поміщицькі та общинні землі часто мали складний кордон, аж до черезсмужжя, яку при розверстанні общинної землі землевпорядники намагалися спростити), що будоражило старі претензії до поміщиків.
Надання селянам реальної свободи господарської діяльності, раптовий перехід від традиційної моделі існування до способу життя з безліччю можливих варіантів поведінки — залишитися в общині, вийти на хутір, взяти кредит і купити землю, продати наявний наділ — призвело до створення конфліктної обстановки в селі та безлічі особистих трагедій.
Доля реформ Столипіна після 1911 року
Реформи Столипіна, всупереч поширеній думці, почали приносити свої головні плоди якраз після 1911 року — завдяки законодавчим актам 1911 р.реформа набуває друге дихання. Коротко підсумуємо тут дані офіційної статистики землеустрою, що видавалися ГУЗіЗ (Головним управлінням землеробства і землеустрою РІ), проаналізовані в доповіді «Динаміка землеустрою в ході Столипінської аграрної реформи. Статистичний аналіз».
Обсяг землевпорядних робіт з розверстування земель, кількість землі, що закріплюється у власність селян, кількість землі, що продається селянам через Селянський банк, обсяг кредитів селянам стабільно зростали аж до початку Першої світової війни (і не припинилися навіть під час ПСВ):
Буквально за всіма стадіями землеустрою середні показники 1912—1913 рр. перевершують — і вельми значно — аналогічні показники 1907—1911 рр.
Прийняті в 1907—1912 рр закони забезпечили швидке зростання, наприклад, кооперативного руху навіть під час ПСВ: з 1914 р. по 1 січня 1917 р. загальне число кооперативів зросло з 32975 до майже 50 000 до 1917 року. До 1917 р. в них перебувало 13.5-14 мільйонів осіб (цифри за всю РІ).
Восени 1913 р. в Києві відбувся Перший сільськогосподарський з'їзд, на який зібралися місцеві агрономи та землевпорядники, ті, хто брав найбезпосереднішу участь у здійсненні столипінської реформи, і зроблено спробу не тільки підбити підсумки реформи, а й намітити подальші шляхи реформування села. На цьому з'їзді було зроблено висновок про те, що аграрна реформа буксує, що більшості селян вона нічого не дає, тому потрібно шукати паралельні або альтернативні варіанти вирішення аграрного питання. Найважливішим з них було названо створення сільськогосподарських артілей, поставлено питання про необхідність колективізації сільського господарства. Схожі висновки, доповнені пропозицією націоналізації землі, були озвучені напередодні лютневих подій 1917 р. і оприлюднені майже одночасно з падінням монархії представниками Московського товариства сільського господарства, Союзу кооператорів та Земського союзу..
---
Звернув увагу, що всі історики відмічають, що після "відміни кріпацтва" 1861 року в селянина з'явився вибір обирати долю..
А згідно психології людини - чим більша кількість варіантів вибору, тим більше тривожність та шанс помилитися..
велика кількість "особистих трагедій" селян, всі ці революції/війни, як раз від складності вибору простою людиною.
Проста людина хоче прості рішення від "дорослих"/влади..